• Ви знаходитесь тут:

  • Головна
  • " Видатні постаті нашого села"

/Files/images/1518619084_Myrza1.jpg

«Видатні особистості нашого краю»

Трохи більше місяця тому Микола Олександрович МИРЗА (на знімку) ще працював головним лікарем амбулаторії сімейної медицини села Голубієвичі Компаніївського району. Нині він на заслуженому відпочинку. І нічого б дивного в тому не було, якби наш герой мав звичайний пенсійний вік, а не... 94 роки від народження!...

Рекордсмен Випадок цей унікальний. Так, є 80-річні лікарі, котрі практикують і навіть очолюють лікарні чи амбулаторії, але на останньому перед сотнею літ десятку вже, як правило, ніхто не в силах професійно і відповідально займатися лікарською справою.... А Миколі Олександровичу належить й інший абсолютний для Кіровоградщини рекорд — понад 70 років трудового стажу! Словом, цифри вражають. Та справжньої поваги заслуговує не так запис у трудовій книжці, як реально пережиті ним події. Дні, місяці й роки, про які, ймовірно, ніхто не напише книжку, вишикувалися в довгу шеренгу, але вони настільки колоритні, що відпустити їх у прірву часу, не поділившись висновками та емоціями, Микола Мирза не може. Хоча й просить: «Напишіть коротенько, бо в кожного є щось таке

«Щось таке» точно є в кожного, але таку школу життя пройшов далеко не кожен. Залишився змалечку сиротою і вижив, потрапив у полон — і вижив, побував на війні — і повернувся додому повний сил. Закінчив два медичні заклади — училище й інститут, 62 роки прожив у парі з коханою людиною, став батьком чотирьох дітей, котрих достойно виховав і добре вивчив... Шанована в селі людина, взірець моральності та совісті.

Без війни в душі

Напевне, це ознака деградації галузі, коли чотири роки шукають заміну лікарю, котрий уже тричі заслужив на відпочинок. І водночас символічно, що така легендарна кар’єра, як у Миколи Мирзи, закінчилася не раптом. Іще в роки війни йому довелося попрацювати медсанінструктором. «Перший курс медучилища я закінчив ще до війни, — розповідає невеличкого зросту чоловік із очима, які щедро випромінюють усе те сонечко, що його всотала душа за 94 роки життя. — Саму війну не хочу згадувати. Зауважу лише, що я не вбив жодного німця і нині, на схилі літ, дуже цим втішаюся. У тих полонених, загнаних і голодних, німецьких солдатах я бачив здебільшого нещасних людей. Мабуть, уже тоді моя натура більше дбала про зцілення, ніж про помсту» Побував Мирза і в полоні. Його схопили на території Компаніївщини, коли тамтешній партизанський загін планував чергову диверсійну операцію. Потому етапували до Гамбурга. Там він освоїв професію зварювальника й більше року працював на виробництві. Після того, як він випік електродом на металевій бляшанці слово «СТАЛІН», німці перевели його в найнебезпечніший для здоров’я цинкувальний цех і пригрозили, що після наступної такої витівки відправлять до концтабору. На щастя, другий фронт, зокрема американська авіація, не дав цим погрозам реалізуватисязокрема американська авіація, не дав цим погрозам реалізуватися

Колюня плюс Галюня

Найбільшою радістю повоєнного періоду стало для Миколи Олександровича одруження на Галині Тимофіївні«Галюня й Колюня — так ми називали одне одного все життя, — каже він, і його очі сяють особливо, ніби побачили яскравий діамант. — Так називали нас у рідному селі, Ленінці, всі сусіди. Побралися ми в році, я на той час уже закінчив медучилище. А прожили разом аж до 2011-го. 62 роки я був у раю!..» ...Першим місцем роботи молодого лікаря по закінченні Одеського медичного інституту стало Олександр Гіталов. Сам Олександр Васильович і приймав на роботу медика, котрому пообіцяли нову амбулаторію з сучасним терапевтичним обладнанням, фізкабінетом... З’їздивши до Сполучених Штатів на знамениті кукурудзяні поля, Гіталов повернувся і взяв несподіваний курс на економію бюджетних коштів. Словом, із новою амбулаторією Комишуватому, хоч і возили туди на показ іноземні делегації з країн соцтабору, наказали зачекати... Але Микола Мирза таки став завідувачем великої амбулаторії з підпорядкованими їй шістьма ФАПами — тільки в Пушкіному Кіровоградського району«Все склалося дуже добре. Фельдшери, акушерки — весь персонал наче спеціально підібрали: гарні фахівці й добрі люди, — пригадує давні часи Микола Олександрович. — Ми добудували амбулаторію, звели будинок для медиків. У ньому, до речі, мешкав і я з родиною. За кілька років нам присвоїли звання — школа передового досвіду. Словом, я б нікуди звідти не пішов, якби не чітке правило: коритися партійним наказам, хоч би якими вони були. Сказали: «Їдь у Петрове, приймай районну лікарню!» Поїхав. Служба є служба

Без образ

Минуло два роки, і служба відкликала лікаря назад, у Кіровоград. За три місяці він отримав квартиру, де нарешті комфортно розмістив усю свою велику родину. З цією квартирою пов’язаний певний скандал, що його Микола Олександрович пригадує з легкою усмішкою. (Але показово, що серед його спогадів немає жодного, котрий зберігся б у стані образи, агресії чи помсти) «Одна колега, котра мала вже десять років стажу, написала нагору скаргу: мовляв, вона досі безрезультатно стоїть у черзі на житло, а я отримав свою квартиру всього за три місяці роботи в Кіровограді. Це була справедлива претензія, я й тоді її розумів, — не робить таємниці з минулого співрозмовник. — Приїхала комісія з міністерства. Перевірили й постановили: мені квартиру залишити, але і їй дати». В обласній лікарні № 3 Микола Мирза пропрацював терапевтом до самої пенсії. Діти за цей час закінчили школу й вступили в інститути — всі четверо... Дві доньки пішли батьковими стежками у медичні виші (одна з них і нині працює завідувачкою на станції швидкої допомоги в Кропивницькому, друга мешкає в Санкт-Петербурзі)... Перше, що зробив непосидючий пенсіонер, — завів пасіку, адже це в нього в крові. Бджолярами були і прадід, і дід (їхні вулики й садиба на початку ХХ століття стояли під лісом, де сьогодні розташувався санаторій «Лісова пісня»), і батько. «До речі, дід дивом уникнув репресій, — радіє за заможного ронащадок-довгожитель. — Утік. Інакше б скрутили»... Оту пасіку Мирзи зразка 1983 року тодішні тамтешні дітлахи, нині немолоді вже люди, пам’ятають досі Оту пасіку Мирзи зразка 1983 року тодішні тамтешні дітлахи, нині немолоді вже люди, пам’ятають досі. Серед інших — сільський староста Голубієвичів Сергій Савчук. Розповідають, як, викачавши мед, щедрий бджоляр запрошував усіх дітлахів до двору й пригощав вощиною... Тож «мрію про мед», котра ще й давала змогу вчити дітей у вишах, було швидко втілено в життя. Але активній людині бриля на голові й сапки в руках для самореалізації замало.

Завдякисвоєму янголу

Після Чорнобиля переселенці шукали собі місце для нової батьківщини. Так виникли Голубієвичі, а в них — амбулаторія, а в ній — завідувач, Микола Олександрович Мирза«Насправді я не шкодую, що відійшов від справ, — зауважує Лікар, котрий нарешті вирішив зміцнити власне здоров’я в Кіровоградському обласному госпіталі для ветеранів війни. — Тут не так мій професійний шлях закінчився, як почалася кар’єра інших людей. Їм — працювати, мені — згадувати. А серед моїх спогадів найкращі — про Галюню. Це вона зі своєю янгольською вдачею зробила все, щоб я жив довго. Чоловіки, пам’ятайте, що не лише дії, а й слова лікують і ранять. Не ображайте своїх коханих жінок! Цінуйте кожен день, прожитий із ними»......

/Files/images/kqAPcGPJM9s.jpg

Наше село

Джерело:

Кiлькiсть переглядiв: 298

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.